June 5th, 2020

А холера у вас есть?

"Первая из трёх оккупаций в жизни Станислава Лема Он описывал еë, как смесь ужаса и гротеска… Советские оккупанты были культурно ниже львовских жителей. Первый раз в жизни они видели капиталистические магазины, элегантные рестораны и даже ванные с проточной водой, но коммунистическая идеология не позволила им в этом признаться.
Популярным львовским развлечением в то время было втягивание русских шутки ради в разговоры о том, что в Советском Союзе есть всё – и разумеется, лучше, больше и прекраснее, чем во Львове. Лем вспоминал это так: «А ископаемая шерсть у вас есть?», на что каждый русский отвечал автоматически: «Конечно, есть».
Ванда Оссовская и Каролина Лянцкоронская*
эту же шутку описывали так: «А у вас есть Копенгаген?» – «Да, конечно, у нас есть много копенгагена».
Барбара Менкарская-Козловская**, в свою очередь, цитирует другой диалог, в котором после толковых вопросов типа: «А лимоны у вас есть?», львовяне переходили к вопросам: «А холера у вас есть?», смеясь над русскими, которые механически кивали и на всё отвечали: «Да, есть».
Русские накинулись на львовские магазины. Офицеры старались вести себя культурно и даже платить, но совершались и регулярные грабежи. Общим было удивление оккупантов товарами, которые они впервые в жизни видели и не знали, для чего они нужны.
Лем с удовольствием вспоминал, как русские пытались есть косметику или нафталиновые шарики, потому что те выглядели аппетитно и иногда даже хорошо пахли, поэтому они принимали их за сладости. В других интервью я прочитал о первом контакте красноармейцев с детскими погремушками, зубными щётками и сантехникой. Львовян смешили жены русских командиров, щеголявшие по городу в шёлковых ночных сорочках, которые они принимали за вечерние платья…"

Из книги
Войцеха Орлиньского  
"Лем. Жизнь на другой Земле"


Примечания.

* Karolina Lanckorońska, Wspomnienia wojenne, Kraków: Znak, 2007.

** Barbara Mękarska-Kozłowska, Burza nad Lwowem, Warszawa: Polska Fundacja Kulturalna, 1996.

Про гордость россиян



А знаете почему люди, которые берут воду в колонках, которые, зачастую, находятся в километре от их жилища, стирают бельë с мостков на речке-вонючке, топят дом дровами, месят "кирзачами" непролазную грязь, срут в дырку в деревянной будке, так гордятся "искандерами" и "арматами"?
Потому что они мечтают своими танками и ракетами и весь остальной мир загнать в такое же дерьмо.

Небратнi



Максим Кидрук "Небратнi"

Росіянам дуже хочеться бути одним народом зі своїми сусідами. Але бажання це настільки маніакальне, що мимоволі справляє враження синдрому недуги. Ментальної хвороби, яка розмиває межі реальності, а правду розфокусовує настільки, що та стає брехнею. Українці, білоруси, росіяни — один народ, як полюбляє заявляти лисуватий і коротенький, мов патик для підв’язування помідорів, псевдостратег із Кремля. Тільки чомусь у цього єдиного народу все може бути лише російським: і мова, і культура, і погляд на історію, і православ’я, і пантеон героїв.

Таким чином, формула «один народ» не робить нас взаємно багатшими, урізноманітнюючи культуру й додаючи національних особливостей, а навпаки — стриже всіх під росіян. Століттями в ім’я єдності трьох східнослов’янських народів убивали інтелігенцію, забороняли мову, нищили самостійність і русифікували. Це почасти давало результати, поки цій ідеї опиралися лише десятки, сотні чи тисячі українців, але збій стався, коли вся багатомільйонна Україна чітко сказала: ми не хочемо більше бути «русскім міром».

Макс Кідрук точно зауважив рису, що відрізняє російський погляд на світ від українського. Це — нетерпимість. Українець нормально ставиться до того, що хтось говорить російською, що існує російська держава, що в неї є свої інтереси, влада, звичаї й національні герої. Натомість росіянин відмовляє нам у праві на існування: української мови немає й ніколи не було, держава наша теж «недодержава», нам заборонено самостійно визначати напрямок свого цивілізаційного розвитку, столиці в нас також немає, оскільки «Кієв — русскій ґорад», а Мазепа вкупі з усім українським народом — зрадники, бо виборювали собі свободу.

Для росіян ми — веселі хохли, фольклорні персонажі, яких треба бити по руках і ногах за кожен не санкціонований кремлівським дресирувальником крок. То про яку дружбу й єдність може йтися? Навіть забуваючи про всі економічні показники, про тотальну непривабливість Росії як держави, з такими сусідами просто неприємно перебувати на одному гектарі. Тим паче будувати спільне майбутнє, де виторгувані за газ мільярди йдуть не на підтримку свого народу, а на війни в Сирії, Афганістані чи якомусь черговому Донбасі. От і розійшлися.

Майже двісті років тому французький маркіз де Кюстин вирішив побачити Росію. Дорогою зупинився в Любеку, де власник готелю всіляко відраджував туриста від дальшої поїздки. Мовляв, це темна країна, де щастя й оптимізм неможливі в принципі. Проте послуговуватися яскравими образами — це одне, а пунктуально й послідовно наводити аргументи — геть інше.

«Небратні» Макса Кідрука — це скрупульозна енциклопедія вікового протистояння між Україною й Росією, щедро присмачена авторськими спогадами та прикладами з особистого життя. Цю книжку вже перекладено польською. Думаю, не забаряться переклади й іншими мовами, адже систематизована й правдива інформація багатьом відкриє очі на сутність конфлікту, що розпочався не на Майдані 2013 року, а щонайменше за кілька століть до цього. Зрештою, коли в Києві вже їли виделками, на місці Москви тванилися болота й кумкали жаби. Тож якщо хтось когось і може вважати братами, то тільки нашими меншими.


Читать книгу